Як і всі міста сучасного Закарпаття, Ужгород має доволі інтернаціональну історію. Різні прапори майоріли над ним свого часу, пише сайт uzhhorodski.com.ua. Докладніше про це читайте в статті.
Тож сьогодні розкажемо одну цікаву історію про життя успішного підприємця з Сербії – Блажея Якоблевича, який був відомий кондитером в Ужгороді на початку ХХ століття, а також про його велику родину. Сімейними спогадами та фотоархівом поділилась з prozahid онучка Блажея – Гертруда Русин.
Як житель Белграду опинився в Ужгороді
Народився Блажей Якоблевич 27 березня 1872 року в Македонії. Коли він був маленьким, родина з двома синами переїхала до Белграда. Там Блажей виріс, вивчився, одружився та відкрив з братом Олександром невелику кондитерську фабрику.
Але у 1907 році Якоблевич все кидає та переїжджає з дружиною Іленкою до Ужгорода. Ніхто не знає достеменно причину такого спонтанного рішення, але скоріше за все, це була спроба почати життя спочатку, щоб нічого не нагадувало про минуле. Адже в родині кондитера сталося страшне горе – вони з жінкою втратили чотирьох дітей.
Сімʼя змогла оговтатись від нещастя та народила вже в Ужгороді ще трьох діточок, кожного з різницею в три роки. В 1907 році зʼявилась на світ донечка Анна, в 1910 – син Крістоф, а в 1913 році ще одна донька Луїза.
Та жила щасливо родина недовго. За кілька років після народження третьої дитини Іленка помирає. Блажей дуже любив дружину, але не хотів, щоб діти росли без матері. Тому він знову одружується на місцевий угорці – Катерині Ганзо. Дітей вона прийняла прохолодно, була з ними часто суворою, навіть била. Але господарство вела бездоганно та завжди допомагала чоловікові на роботі.
Відкриття кондитерської
У 1922 році Блажей Якоблевич отримує чехословацький паспорт. Саме цей документ і став джерелом основної інформації про кондитера. В паспорті раніше записували не тільки прізвище з імʼям та адресу. Наприклад, у паспорті Блажея Якоблевича було написано ще, що він світловолосий, сіроокий, має лисину, світлі вуса та «зобрані» зуби. Також в паспорті містилась інформація про те, що Блажей одружений, проживає в будинку номер 28 на вулиці Варга та працює торговцем цукерками.
Вже досвічений кондитер відкрив цех прямо позаду будинку, в якому жив з родиною, у великому довгому приміщенні. До речі, сам будинок з просторими чотирма кімнатами, великою кухнею та ванною він звів власноруч одразу після переїзду до Ужгорода, в 1907 році. Тоді вулиця Варга була майже не забудована. Сьогодні на цій території розташована школа № 5.
Цех, який поважно називали фабрикою, був доволі великим, світлим та просторим. Блажей дуже прискіпливо ставився до чистоти та порядку, вимагав всіх працівників суворо дотримуватись гігієни та встановлених правил.
Якоблевич не був шоколатʼє, з шоколадом він майже не працював. Здебільшого всю продукцію складали карамельні вироби – різні види льодяників. Були цукерки різної форми та різних смаків: з начинкою та без, у вигляді малини та суниці, півники на паличках, цукерки в коробках та на вагу. Були також в асортименті корзинаки та улюблена всіма дітлахами цукрова вата. А ось про відомого сучасного шоколатʼє та його знаменитий торт «Ужгород» читайте в статті.
Процес виробництва був не надто складним. Головне – розварити цукор. Потім його насичували смаками та кольорували, після чого виливали на спеціальний стіл, який постійно підтримував певну температуру. Був в цеху пристрій, схожий за принципом дії на лапшерізку. За допомогою різних насадок солодка патока розрізалась на окремі цукерки, які потім просушувались під спеціальним вентилятором.
З магазинами Блажей майже не працював. Кожен працівник був одночасно і виробником, і продавцем цукерок. Зробив, розсипав в лотки на фірменому візочку, і пішов продавати у місто. Але щоб торгувати цукерками на вулицях та ринках треба було мати дозвільний лист на реалізацію. Декілька таких листів збереглось і дотепер. В них навіть було зазначено дозвіл не тільки на продаж цукерок, але і морозива. Але інформації, яке саме і за якою технологією в кондитерській Блажея Якоблевича робили морозиво, немає.
«Солодка» спадщина
Коли саме помер сербський кондитер невідомо, приблизно в 20-х роках ХХ століття. Справи перейшли до рук дружини Катерини. Але через деякий час вона втомилась та передала керівництво цехом пасинку Крістофу та переїхала до Дебрецена.
Старша дочка Блажея Анна на той час вже вийшла заміж та поїхала жити до чоловіка. У великому батьківському домі залишились жити молодша сестра Луїза та син Крістоф. Вони так і не створили власні сімʼї, хоча бажаючих бачити їх в ролі своєї другої половини було чимало. Всі в місті знали успішну та прибуткову кондитерську, та кожен хотів став ближче до родини Якоблевичів.
Але жоден з спадкоємців не «горів» так кондитерською справою, як їх батько. Луїза проводила години за мольбертом, обожнювала малювати та проводити час в мистецьких колах.
Крістоф пішов на фронт під час Другої світової війни, а коли повернувся, виявилось, що фабрика більше не належить їх родині. Як це сталось, ніхто не знає, бо ніяких офіційних документів не було. Крістофа, як і інших працівників не вигнали з фабрики, вони продовжували робити та продавати цукерки.
Але в кінці 40-х років все ж таки цех закрили. Все устаткування перемістили на макаронну фабрику, а потім на Мукачівську кондитерську фабрику.
Трохи пізніше знесли цех, будинок не чіпали тільки тому, що не було куди переселити його мешканців. В 1956 році поруч побудували школу. Вийшло так, що будинок Якоблевичів стояв просто посеред шкільного двора. І лише через рік місцеве управління все ж таки виділило родині квартиру, а старий будинок знесли. Залишився тільки підвал, дуже добротно та якісно його було зроблено. Багато років він ще служив складським приміщенням та «зимовим» садом для квітів.
Доля першої доньки кондитера
На відміну від своїх брата та сестри, перша донька Блажея – Анна – досить швидко влаштувала особисте життя. В 1933 році вона вийшла заміж за громадянина Австрії Франца Штейнера, який разом з мамою приїхав до Ужгорода та відкрив декілька магазинів з різними побутовими товарами.
Шлюб можна було назвати вдалим. Пара прожила щасливих 10 років, за які народилось четверо діточок. Успішний бізнес, власний автомобіль, квартира в престижному районі.
Але всьому цьому прийшов кінець в 1944 році. Франц, як справжній австрієць, симпатизував німцям, тому при можливості допомагав їм, чим міг. Якось стало відомо, що він вивіз декількох німецьких солдатів до Угорщини, за що і був суворо покараний. Франца відправили до вʼязниці, яка розташовувалась прямо у дворі, де був їх будинок. Тож Анні іноді навіть вдавалось перекинутись парою слів з чоловіком через огорожу. Франц вже чекав, що його скоро відпустять та він повернеться до родини, але його засудили ще на 10 років та відправили до Караганди, де він і зустрів смерть в 1948 році.
Анна продовжувала віддано чекати чоловіка, не знаючи, що він загинув ще багато років.
За весь цей час вона отримала від коханого єдиного листа, в якому він обіцяв скоро повернутись та привезти дітям в подарунок маленьке ягня.
Жінка постійно зазнавала цькування з боку працівників КДБ, її з дітьми вигнали з квартири та постійно погрожували тюрмою та таборами. Анна навіть майже не розповідала дітям про їх дідуся та батька, які змогли навіть за таких складних умов стати успішними підприємцями.
І тільки в 90-х роках ХХ століття нащадкам Франца Штейнера вдалось добитись реабілітації та виправдання свого несправедливо засудженого та замученого батька. Адже виявилось, що він ніколи не переправляв німецьких солдатів, а лише допомагав збирати теплі речі для відправки на фронт.