Кожен закарпатський етнофестиваль – це відкрите вікно в побут, музику й побутову поетику того чи іншого села. Тут досі можна побачити, як варять леквар у мідному казані, як змагаються в косінні трави, як співають весільних пісень у три голоси. І все це – не в музеї, а просто неба, серед гірських пейзажів, гуцульських кептарів і димку від багать. У цьому тексті на uzhhorodski.com.ua – добірка найбільш автентичних і атмосферних етнофестивалів Закарпаття, які варто відвідати бодай раз у житті.
Цвіт Папороті
Цей ужгородський фестиваль – яскравий приклад того, як традиція може говорити з сучасністю однією мовою. «Цвіт Папороті» проходить в унікальному місці – скансені, музеї просто неба в Ужгороді. Сама локація створює атмосферу повного занурення: хати з різних районів Закарпаття, старовинні інтер’єри, дерев’яні церкви. Але замість тиші музею тут гудить живе свято.
На відвідувачів чекає мікс із народних ремесел, автентичних обрядів, сучасного вуличного театру, музики й закарпатської кухні. Відвідувачі можуть не обмежуватися роллю спостерігача, а спробувати себе у ткацтві, гончарстві чи лозоплетінні. А ще – послухати, як звучить фольклор без сцени й мікрофонів, просто біля дерев’яної хати.
Окрема особливість фестивалю – його благодійна складова. На період війни частину прибутку організатори вирішили віддавати на підтримку ЗСУ через фонд «Повернись живим». Отже, фестиваль «Цвіт Папороті» розуміє сучасний стан речей і вважає доцільним відповідально підтримувати територіальну цілісність України.
Закарпатська свальба
Цей фестиваль – справжнє театралізоване весілля просто неба. Але не бутафорське, а максимально наближене до справжнього закарпатського весілля, яким воно було протягом століть. Учасники – місцеві мешканці, які знають ці традиції зсередини: співи, приповідки, обряди переходу, костюми й навіть традиційні страви.
Глядачі можуть побачити всі етапи весілля: від сватання й благословення батьків – до прощання молодої з рідною хатою. Усе це супроводжується живим співом, народною музикою й щедрою порцією закарпатського гумору. Особливої атмосфери додає мова – адже на фестивалі можна почути не лише українську мову, а й, наприклад, угорську, а також русинський та інші діалекти Закарпаття. Про них, до речі, натякає і сама назва «Закарпатська свальба».
Це можна назвати спробою зберегти й передати цінність родинних обрядів, які об’єднували громаду, формували уявлення про любов, відповідальність і спільність.Чим не доказ того, що це фестиваль без фальшивого пафосу – щирий, гучний та натхненний?
Фестиваль косарів
Тут, у селі Велятино, немає сцени, світла й димових машин, однак є трава, роса, вигін і відлуння старих пісень. Фестиваль косарів – це рідкісний приклад того, як звичайна фізична праця перетворюється на культурне дійство. Учасники змагаються у вправності косіння вручну – з дотриманням давніх технік і навіть з обов’язковою ранковою молитвою перед виходом у поле.
Цей фестиваль – ніби реконструкція, але без театру: тут і справді косять, точать коси, складають траву в копиці, як робили це поколіннями. А поруч – готують банош, лунають коломийки, грає трембіта. Часто все дійство супроводжується коментарями старших сільчан – мовляв, ось так у нас було до появи техніки.
Окрім змагань, тут є культурна програма: виступи народних ансамблів, дитячі конкурси, майстер-класи з традиційного одягу й ремесел. Атмосфера – щира й родинна, без зайвої комерції. І саме тому цей фестиваль так цінують ті, хто приїздить сюди не за видовищем, а за відчуттям справжнього села.
Селиська співанка
Цей фестиваль – справжній етнографічний батл. У селі Селище на Хустщині щоліта збираються фольклорні колективи з різних куточків Закарпаття, щоб позмагатися і голосами, і репертуаром, а також костюмами та манерою виконання. Іноді здається, що сцена ось-ось не витримає – настільки емоційно й щиро звучать пісні.
У центрі уваги – саме автентичне виконання. Жодних фонограм чи «оброблених» версій. Тут співають так, як співали вдома, у полі, на весіллі чи на толоці. У цьому й чарівність «Селиської співанки»: вона не схожа на фестиваль у сучасному розумінні, а радше подібна на зустріч великої музичної родини, яка ще пам’ятає, як звучить рідна земля.
А ще цей фестиваль – чудовий приклад, як через пісню зберігається мова. Учасники виконують композиції на діалектах, з місцевими зворотами, притаманними лише кільком селам. Слухаючи їх, ніби мандруєш мовною картою Закарпаття – з усіма її барвами й акцентами.
Сливовий леквар
У центрі цього фестивалю в місті Берегове – сливи. Але не прості, а ті, з яких виходить справжній закарпатський леквар: густий, терпко-солодкий джем, зварений у мідному казані на відкритому вогні. У Береговому цей процес перетворили на ціле свято – з димом, вогнем, народною музикою та ароматами, які ще довго тримаються в повітрі.
Варіння леквару – це давня традиція. Зранку розпалюють вогонь, у великі казани засипають сливи, які годинами мліють, доки не стануть темно-бордовим смаком дитинства. Цей процес супроводжується розповідями старших, піснями, приповідками, а іноді й змаганнями – чий леквар кращий.
Окрім гастрономії, фестиваль має насичену програму: виступи фольклорних колективів, ярмарок ремесел, дитячі забави. Але головне – відчуття спільності. Бо тут, біля казана, легко заговорити з незнайомцями, дізнатися, як у когось вдома готують леквар, або й самому помішати дерев’яною лопаткою щось, що пахне родинною історією.
Гуцульська Ріпа
Фестиваль із не зовсім очевидною назвою – «Гуцульська Ріпа» – насправді глибоко коріниться в аграрній традиції Карпат. Його головна ідея – відзначити завершення збору врожаю, обжинки, і водночас нагадати, що культура гуцулів не обмежується лише піснями й трембітами. Вона також включає щоденну працю на землі. Саме тому тут зустрічаються мотика й музика, поле та пісня.
Фестиваль поєднує ярмарок місцевих продуктів, виставку сільськогосподарської техніки, майстер-класи з обробітку землі – і все це в супроводі фольклорних виступів. Окреме місце займає кухня: кулеша, бринза, картопляні баноші, грибна юшка – усе готується тут же, у казанах, на вогнищах. Атмосфера нагадує традиційну громаду, яка зібралася разом після сезону праці.
Фестиваль сільський, але дуже сучасний у подачі: є фотозони, інтерактивні зони для дітей, лекції з агротуризму та навіть покази традиційного одягу з місцевими вишивками. «Гуцульська Ріпа» – це про те, як глибоко й просто можна показати своє коріння без зайвої фольклорної мішури.
Як підготуватися і чому варто поїхати на етнофест
Етнофестиваль – це не концерт і не ярмарок. Це повноцінне занурення у світ, де все – від страв до вимови – має свою історію й сенс. Щоб отримати максимум вражень, варто приїхати не на кілька годин, а хоча б на день-два. Зручне взуття, головний убір, пляшка води й трошки готівки (на ярмарках термінали бувають рідко) – маст-хев. А ще – відкритість до нових звуків, запахів, незвичних слів і звичаїв.
Ці фестивалі допомагають побачити, як живе мова в побуті, як виглядає регіональна ідентичність у дії. А ще – дізнатися, як традиції передаються через покоління: від старшого до молодшого. До речі, дуже професійно це робив видатний закарпатський учитель Золтан Жофчак, якого дуже добре пам’ятають в Ужгороді, попри те що вже немає в живих.