Кожна фотографія має історичну цінність. І сьогодні ми маємо подякувати Степану Качуреку, завдяки якому ми маємо можливість уявити, як жив Ужгород в 30-х роках ХХ століття, пише сайт uzhhorodski.com.ua.
Його імʼям позначено безліч листівок та фотокарток з сімейних архівів та музейних експонатів. Фотограф в ті часи був людиною, яку знали та поважали всі: політики, міська еліта, вчені, військові, священики, музиканти та художники. Про його насичене але нелегке життя розказує Тетяна Літераті в статті.
Корінний ужгородець
Степан, або як його ще називали на угорський манер, Штефан чи Іштван, народився в Ужгороді в 1902 році. Тоді це була Австро-Угорщина. Але за національністю Степан був словак. Про ще одного відомого ужгородського Іштвана читайте в статті.
Сімʼя була велика – четверо дітей, жили досить бідно. Мати доглядала за малечею, батько тяжко працював на будівництві.
До школи Степан пішов вже в 6 років, а в 11 вперше потрапив до фотоательє. Кмітливого та допитливого хлопця взяв до себе відомий на той час в місті фотограф Петер Баша.
Качурек проводив в його лабораторії весь вільний час, та закінчити навчання хлопцеві завадила війна. Тоді всім було не до фотографій, потрібно було працювати на потреби фронту. Два роки Степан робив на лісопильні, до фотоательє повернувся лише в 1919 році.
Але ще деякий час фотографія залишалась просто хобі. До 1922 року Качурек працював в Ужгородському будівельному товаристві.
Та на заваді розвитку фотографа знову стали військові справи. В 1925 він потрапляє до армії Чехословаччини. Через рік його звільняють за станом здоровʼя.
Першу свою фотомайстерню Степан Качурек відкриває в Словаччині, в місті Пряшів. Там він мешкає з 1929 до 1934 рік. Про цей період життя фотографа відомо небагато. Кажуть, що він там одружився, в 1933 році в подружжя народився син, але згодом пара розлучилась. Вже через рік Степан повертається до Ужгорода, де починається його зоряний час в світі фотографії.
Стрімка фотокарʼєра
Качурек облаштував майстерню на Мукачівській вулиці, та досить швидко сформував велику клієнтську базу.
Багато було співпраць з типографією, письменниками та видавцями. Фотографії Качурека можна побачити в книгах «Ужгород. Довідник та путівник столицею Підкарпатської Русі» відомого краєзнавця Петра Сови, «Організація футболу» Василя Федака, тощо.
Степан взагалі дуже любив фотографувати місто. Ужгород в його обʼєктиві бував досить часто, під різними ракурсами.
Багато архітектурних фоторобіт Качурека зараз зберігаються у Закарпатському краєзнавчому музеї. Саме завдяки цим фотокарткам ми знаємо, як виглядав Ужгород часів Австро-Угорщини та Чехословаччини.
Але все ж таки основне направлення діяльності Степана Качурека було саме портретні та групові фотографії людей. До нього приходили всі. Робили сімейні памʼятні фото, індивідуальні портрети, групові фотографії школярів, військових, робочих та творчих колективів. Його дуже любили діти, бо він знав до них підхід.
Представники вищих ланок: духовенство, держслужбовці, митці та видатні спортсмени, – також фотографувались в фотоательє на Мукачівській.
А ще Качурек став першим, хто почав робити фото в стилі «ню». Такі фотографії робились під завісою таємниці відчайдушними дівчатами, котрі потім дарували ці картки своїм коханим або відправляли з листами на фронт. На жаль, ніяких робіт фотографа в цьому жанрі не збереглось.
Зворотня сторона популярності
Але все ж таки широке коло знайомств та близькість з впливовими людьми зіграли зі Степаном Качуреком злий жарт.
В 1938 році стало зрозуміло, що зі сторони Німеччини наближається справжня буря. Почався умовний розподіл територій. Тоді Карпатську Україну разом з півднем Словаччини передали Угорщині. Та коли в 1944 році угорці та німці відступали, вони вивезли Качурека та відправили до табору Сомбатгей.
Минув рік, і Степан повернувся до рідного міста. Але відтоді він перебував під прискіпливим поглядом спецслужб. Їм дуже не подобалось, що Качурек мав певні привілеї в угорської влади, але конкретних звинувачень не предʼявляли.
В 1946 році Степан одружився з молодою 23-х річною дівчиною Марією, своєю помічницею в фотоательє. Ситуація стає більш напруженою, через рік у подружжя забирають їх приватну майстерню та змушують вступити до артілі «30 років Жовтня». Того ж року в родині народжується донечка Валерія, яка невдовзі помирає від енцефаліту.
Як кажуть: «Біда не приходить одна». В липні 1948 року Степана Качурека заарештували. Підставою стало його знайомство та близьке спілкування зі священником Юлієм Іванчо, якого підозрювали в створенні підпільної антирадянської організації.
Степан заперечував свою участь в забороненій спільноті та клявся, що священник просто приходив до нього полагодити фотоапарат. Але потім під тиском та після тривалих катувань зізнався, що Іванчо просив обробити якісь секретні фотографії та виготовити шаблон для фальшивих купюр. Але Качурек продовжував наполягати на тому, що він просто пообіцяв дізнатися, хто зможе допомогти вирішити ці питання, сам участі в цьому не брав. Може Степану і повірили б, але священник розказував зовсім іншу історію: буцімто фотограф сам йому скаржився на радянську владу та пропонував обʼєднатись для боротьби. Тоді Іванчо вирішив підіграти, прикинувся ватажком антирадянської організації та хотів просто згодом здати владі зрадників.
Слідчі не стали розбиратись та засудили всіх підозрюваних. Вирок шокував – 25 років в трудових колоніях та конфіскація майна.
У родини Качурека забрали з будинку майже всі меблі: стіл, крісла, диван, шкаф. Окрім цього, вилучили навіть такі дрібні та особисті речі, як годинники, костюм, підтяжки, обручку з викарбуваним імʼям дружини, членський квиток товариства «Спартак», блокнот та найцінніше – фотоапарат «Ментор».
Відправили Степана до Комі в табір ГУЛАГ. Про те, як радянська влада прийшла на Закарпаття, та скільки принесла біди, читайте в статті.
Боротьба за свободу
Та Качурек не змирився з наклепом та шукав шляхи повернення додому. Він неодноразово подавав апеляції до трибуналу, писав листи Георгію Малєнкову, який був на той час головою Ради міністрів СРСР, скаржився на знущання та побиття.
Вирок був очевидно несправедливий. Адже навіть Юлій Іванчо в своїх показаннях зазначив, що фотограф відмовився вступати до організації, коли він тому пропонував.
Але все було марно. У відповідь Качурек лише отримував нові звинувачення, які слідчі намагались постійно знайти в його біографії. Одним з них, наприклад, було звинувачення в фотографуванні на катафалку загиблого єпископа, який був вбитий радянськими спецслужбами в 1947 році.
Лише після смерті Сталіна в 1954 році справа зійшла з мертвої точки. Тоді стаття була перекваліфікована і Степана Качурека звільнили. В таборі він провів шість років, і нарешті повернувся до рідного Ужгорода.
Дружина дочекалась коханого та невдовзі у подружжя народилась ще одна донечка, яку назвали Мартою.
Степан дуже підірвав здоровʼя в увʼязнені, ходив тепер з паличкою, але улюблену справу не покинув, пішов працювати в фотоательє, а згодом став членом ради правління артілі.
Донька Марта згадувала, що батько дуже любив своє місто та його мешканців, ніколи не відмовляв в проханні сфотографувати когось або щось, часто робив це безоплатно.
Помер Степан Качурек на Батьківщині, в рідному Ужгороді, в 1969 році.
В 1991 році відомий закарпатський фотограф був реабілітований та визнаний жертвою політичних репресій.