Хтось каже, що про Закарпаття краще за все розповідає природа, хтось – вино, а гурт «Чаламада» переконаний: це має робити музика. Не глянцева, не «фестивальна» для туристів, а жива, смішна, бешкетна – така, як саме життя за Карпатами. Цей гурт їздить у тури, збирає аншлаги на фестах і примудряється в піснях поєднувати місцеву говірку, гру на баяні й елементи панку. Як виникла «Чаламада»? Що стоїть за їхньою назвою, хітами й сценічним образом? І що вони насправді думають про шоу-бізнес? Про все це – нижче на uzhhorodski.com.ua.
Як усе почалося: історія «Чаламади»
Закарпаття – край, який живе без зайвої метушні, але якщо щось уже почалося, то надовго. Саме так у 2015‑му з’явилася «Чаламада» – гурт, який не збирався змінювати світ, але зміг змінити уявлення про те, якою може бути сучасна українська музика з глибокими регіональними коренями.
Усе почалося з волонтерського концерту в селі — Роберт Тіводор виступав із власними піснями, а після концерту підійшов Василь Полажинець, який запропонував об’єднати зусилля. Так народився гурт, якому судилося стати голосом закарпатського драйву та мовно-культурного колориту.
Назва «Чаламада» виникла не випадково – так на Закарпатті називають овочевий салат, який маринують на зиму. У ньому – кольоровий безлад, гармонія смаків і щось дуже домашнє. Учасники жартують:
«Ми як справжня чаламада – салат, у котрий входить багато різноманітних інгредієнтів…».
Але за цим гумором ховається глибша ідея: «Чаламада» практикує свідоме змішування культур і музичних традицій – усе те, чим живе багатонаціональне Закарпаття.
Перший склад зібрався буквально «з друзів і знайомих». Кожен мав свій бекграунд: хтось грав у панк-групі, хтось – у народному ансамблі, а дехто взагалі працював дизайнером вітражів. І саме ця строкатість дала унікальний голос. Від самого початку вони вирішили: не будемо ні на кого рівнятися. Гратимемо про те, що нам близьке. Тож пісні про утки, варош, кукурудзу-тингирицю стали не приколом, а маніфестом: ми – такі, які є, і це круто.
З чого вариться їхній звук
Почути «Чаламаду» вперше – це як потрапити на закарпатське весілля, де одночасно грає кілька гуртів, і всі вони чомусь уміють звучати в унісон. Їхню музику важко вмістити в межі одного жанру: тут є і ска з панковим ритмом, і фолькові мотиви з баяном, і навіть відлуння балканських маршів, щедро приправлене місцевим гумором. Цей вибуховий мікс не є суто даниною моді на «етно» – радше це спосіб передати дух регіону, де угорські, словацькі, ромські, українські й навіть чеські культурні шари співіснують так само, як акорди в їхніх піснях.
Інструментальний склад гурту – ще один доказ того, що вони не бояться звучати інакше. Тут вам і труба, яка вривається у приспіви так само несподівано, як закарпатські діалектизми; і баян, що додає специфічне тло для кожного рядка. Барабани й бас створюють щільну ритмічну основу, а гітари – місток до сучасного звучання. Кожен інструмент грає свою роль, а музика розповідає власну історію.
Окрема тема – мова. Тексти «Чаламади» здебільшого написані закарпатською говіркою, з великою кількістю діалектизмів. Для когось це – бар’єр, але для більшості – родзинка. Люди зі сходу пишуть у коментарях на YouTube, що пісні чіпляють. Хлопці з гурту визнають: широка публіка не завжди з першого разу вловлює сенс, але ті, хто «вкурює», стають фанами назавжди.
Люди за музикою: хто створює «Чаламаду»
У складі гурту «Чаламада» шестеро музикантів, і кожен із них вносить окремий пласт досвіду й характеру в загальний звук. Вокаліст Роберт Тіводор – один із засновників гурту й головний автор текстів. Саме він формує мовний стиль «Чаламади», приправляючи пісні говіркою, жартами та життєвими спостереженнями. Поза сценою Роберт займається обробкою дерева й створює унікальні речі з нього.
Гітарист Василь Полажинець, як уже згадувалося, – другий співзасновник гурту. Він також працює художником-дизайнером: робить вітражі, розписує церкви, оформлює інтер’єри. У гурті він відповідає за музику, гітарні партії та бек-вокал. За баян у «Чаламаді» відповідає Юрій Тесличко – саме його партії надають пісням танцювального, майже весільного колориту. Трубу й бек-вокал забезпечує Сергій Радченко, а ритмічну секцію утримують басист Едуард Скунць і барабанник Ерік Йоні.
Усі учасники беруть участь у створенні нових пісень: репетиції проводять разом, аранжування вибудовують колективно. І хоча Роберт пише тексти, ідеї пісень часто народжуються в розмовах між учасниками.
Цікаво, що музика для жодного з цих талановитих закарпатців не є основним джерелом доходу. Виступи й записи – це скоріше спосіб самореалізуватися, ніж комерційний проєкт. Саме це, за словами представників гурту, дозволяє їм зберігати самобутність і не гнатися за популярними форматами.
Визнання, виступи, труднощі гурту
Перший повноформатний реліз «Чаламади» з’явився у 2017 році – альбом «Пушлисьме». До нього увійшло десять треків, серед яких «Не сумуй», «Кукурудза, тингириця, мелай», «Утки качки» та «Се мій варош». У цих піснях – як весела сатира, так і побутова лірика, подана із закарпатським гумором. Альбом тепло прийняли закарпатці, а кліпи на окремі композиції набрали тисячі переглядів на YouTube.
Гурт активно виступає на фестивалях і місцевих подіях, великих і маленьких. У 2018 році хлопці організували власний акустичний тур, де виконували пісні в легшому, «домашньому» форматі. Виступи «Чаламади» завжди вирізняються енергією, живим контактом із публікою та візуальним колоритом. Костюми, мова, манера поведінки – усе підкреслює регіональне походження й сценічну самобутність.
Учасники визнають, що заробляти суто музикою вони ще не в змозі. Гонорари з виступів переважно покривають логістику та базові витрати. Це створює певні обмеження – наприклад, складно планувати великі тури чи професійні студійні записи. Але водночас така модель дозволяє залишатися незалежними: ніхто не тисне, немає потреби підлаштовуватись під масові смаки чи комерційні тренди.
Чому «Чаламаду» слухають
Популярність «Чаламади» не пояснюється лише яскравим еклектичним звучанням чи ефектними діалектизмами. Їх слухають за щось більше – за відчуття правдивості, за сміливість бути місцевими в час, коли багато хто прагне бути «універсальними». У кожній пісні є щось пізнаване: словечко з дитинства, типаж із села, ритм, під який хочеться танцювати. Це автентичність без напускної етнографічності – жива, вулична, щоденна.
Ще один чинник довготривалої привабливості – актуальність тем. «Чаламада» співає про звичайні речі: їжу, сусідів, побут, любов і втому. Але подає це крізь призму гумору, гіпербол, місцевих образів. У їхньому виконанні навіть «утки качки» звучать як мікроепос про сільське життя. Водночас у багатьох треках є нотки ностальгії та самоіронії, що робить їх зрозумілими й для міського слухача.
В інтерв’ю учасники не раз говорили про бажання гастролювати ширше, не обмежуватись Закарпаттям і навіть виходити на закордонну авдиторію. Вони вважають, що така чесна музика з регіональним колоритом може звучати універсально. І, судячи з відгуків публіки, вони мають рацію. Бо «Чаламада» – це приклад того, як із місцевого може виростати щось справді значуще.
Але, можливо, ви любите театр навіть більше за музику. Тоді почитайте про кращі вистави в Ужгороді.